#УкраїнськіГерої: експерта з тренінгів КМЄС, який залишився у Харкові попри війну
Квітень 06, 2022
«Українська армія відбиває атаки й Росія зрозуміла, що Харків їм так просто не взяти. Ось чому вони посилили бомбардування та повітряні атаки», – каже Максим Левицький, колишній офіцер поліції, який зараз є співробітником Консультативної Місії ЄС в Україні. Багато жінок та дітей поїхали з Харкова. А ті, хто залишились, теж планують це зробити. Харків знаходиться під російськими обстрілами понад місяць. Місто розташоване на сході, лише у кількох десятках кілометрів від кордону з Росією. Зараз держава, яка називала себе побратимом, перетворилася на ворога.
_____________________________________________
Журналіст Мігель Рохо зробив інтерв’ю з Максимом Левицьким, співробітником КМЄС, який вирішив залишитися в Харкові, щоб допомагати людям під час війни. Стаття вийшла 23 березня 2022 р. в газеті El Comercio. КМЄС в Україні ділиться нею з дозволу автора.
_____________________________________________
Максим Левицький залишається у Харкові зі своєю родиною та друзями, щоб допомагати наскільки це можливо. У неофіційній ролі офіцера безпеки він відповідає за наявність ліків та їжі у своєму районі.
Аби підтримувати громадський порядок, Максим також перебуває у постійному контакті з місцевою владою. На жаль, із початку війни зросла кількість крадіжок. Ось чому, наприклад, люди по черзі пильнують за своїми машинами в нічний час. Є перебої з пальним і до того ж, воно наразі дуже коштовне.
Центральна вулиця Харкову, знищена війною чи російськими бомбардуваннями. / REUTERS
Разом зі своїми сусідами, Максим створив «громадське об’єднання військового часу». «Ми тут як єдина родина», – говорить Максим. Протягом дня, якщо не лунають сирени, люди виходять із підвалів, у яких вони вимушені залишатися на ніч.
Максим Левицький визнає, що іноді розмірковує про можливість залишити Харків разом із своєю дружиною Тетяною та п’ятирічною донькою Мирославою. Але якщо вони поїдуть, то доведеться залишити своїх батьків, бабусю та дідуся, дядька, двоюрідних братів і сестер, а також друзів. І ще своє місто, які вони так сильно люблять. Максим побоюється, що відчуття провини залишиться з ним на все життя, якщо він вирішить покинути всіх, кого любить.
Найгірше вночі
Надзвичайно сумно і прикро ходити вулицями, які колись були дуже жвавими та сповненими життям. Лише місяць тому все було нормально, а зараз, як за часів Другої Світової війни, будівлі, машини, і все інше, куди прилетіли ракети, знищено. Позаду Максима будівля з оголеними квартирами, стіни яких зруйновані.
Будинок, зруйнований авіанальотом у Харкові ./ EF
«Багато будівель у Харкові як ось ця – непридатні для проживання, у них дірки на фасадах, обвалилися дахи… Більшість без вікон, тому ми вимкнули опалення. Немає сенсу опалювати будинок з розбитими вікнами», – пояснює він. Що ще гірше, температура впала до – 10 градусів за Цельсієм. Далі по вулиці, люди розбирають уламки іншої будівлі, намагаючись знайти те, що ще можна врятувати.
“Росіяни посилили свої повітряні удари. Ніколи не знаєш, коли і куди може впасти ракета”, – пояснює він. Найгірше – вночі, адже під час авіанальотів харків’янам доводиться ховатися під землею. «Протягом дня ми йдемо додому, де у нас є речі, одяг і їжа». Але деякі з нас більше не мають куди повертатися.
Станції та вагони метро наразі є спальними місцями для харків’ян. / EF
Ті, хто залишився, демонструють стійкість
Повсякденне життя в Харкові дивне, але люди все одно отримують зарплату, а економіка якось працює, навіть під час війни. «Ми повинні купувати продукти харчування, пальне та ліки. Усі місцеві чиновники та працівники продовжують отримувати зарплатню, а ті, хто втратив роботу, можуть подати заяву на отримання пільг/допомоги, щоб якось задовольнити свої основні потреби», – пояснює Максим Левицький. На щастя, українські кредитні картки все ще працюють. Також волонтери роздають продукти харчування – це хліб, цукор, олія та макарони тим, хто їх потребує.
«Оскільки ми все ще маємо змогу купувати продукти, ми роздаємо її тим, хто дійсно цього потребує».
Вулицю, яка раніше була живою, тепер прикрашають банери кольорів українського прапора. Це як справжня пустка – земля розкидана вибухами. Тут димлять машини, а всі вуличні лавки та дорожні знаки зникли.
Жахливе відчуття, особливо на півночі та сході Харкова, на лінії фронту. «На півдні та заході ми не такі ізольовані, тут є гуманітарний коридор, через який можна завозити різні види продуктів та допомоги, і через який люди, які вирішили покинути місто, можуть вибратися в безпечне місце», – каже Максим.
У перші дні війни один залізничнийпотяг вивозив десь 200 – 300 осіб. Зараз люди виїзджають меньше. Але все одно є ті, хто намагаються поїхати у безпечніші місця. На заході України – менш небезпечно. Багато українців шукають притулок у Польщі, Молдові, Словаччині та Румунії як біженці».
Розбомблена багатоповерхівка у Харкові.
Ті, хто залишився, демонструють стійкість. “Гуманітрна ситуація більш-менш терпима. Схоже, ситуація стабілізується», – каже Максим Левицький. «– Приходить техніка, військова допомога теж. Ми отримали 90 машин швидкої допомоги з Данії; вони надають вирішальну допомогу в надзвичайних ситуаціях. На щастя, у місті все ще є пожежники, рятувальники, поліцейські та солдати».
Повернувшись у власний будинок, Максим Левицький дивиться на ще одну зруйновану бомбами будівлю поблизу. «У нас немає іншого вибору, як чинити опір, протистояти росіянам. Ми не можемо покинути нашу країну і дозволити її захопити». Війна триває і український народ страждає щодня.
